|
|
НАШІ ГЕРОЇ
Плачуть серпневі дзвони…
У календарі
посеред буденності є чимало святкових дат, але зустрічаються
серед них і дні скорботні, сповнені тугою та смутком. Це
дати, які нагадують нам про сумне, про трагічне - про наші
втрати. Одна з них - 22 серпня. Цього дня поминальні дзвони
тужать за працівниками міліції, які загинули під час виконання
службових обов'язків.
Загострення криміногенної ситуації в Україні,
посилення боротьби зі злочинністю призвели до ще активнішого
протистояння злочинного світу та правоохоронної структури.
А де є протиборство, силове протистояння - там і жертви.
Та не завжди цими жертвами стають злочинці. Щорічно списки
працівників міліції, які загинули, відстоюючи справедливість
та захищаючи закон, поповнюються все новими і новими прізвищами.
Свого часу на порозі самостійного життя
кожен з них сам визначив свій шлях. Хтось обрав професію
лікаря, вчителя чи військового, а вони обрали міліцейську
професію, професію захисника, яка потребує щохвилинної готовності
припинити правопорушення, вступити у двобій із зловмисниками.
Комусь може здатися, що робота правоохоронця
нічим особливим від інших професій не відрізняється, але
ж саме працівники міліції свідомо наражаються на небезпеку,
стаючи на шляху злочинців, саме вони навіть у мирний час
гинуть від ножа, від куль, залишаючи сиротами дітей, вдовами
дружин, батьків.
Скажіть, у якого ще відомства, окрім професійних
свят, є узаконений календарний День трауру, День пам'яті
про людей, які загинули при виконання службових обов'язків?
Більше у жодного.
Працівники міліції гинуть, намагаючись
затримати озброєних злочинців чи зупинити п'яного водія,
рятуючи людей в екстремальних ситуаціях. Падають у боротьбі
й досвідчені розшуковці, і юнаки, яким ледве виповнилося
20.
За роки незалежності на Хмельниччині у
боротьбі за права і свободи громадян загинуло 22 співробітника
міліції. Це:
- Михайло Кудла; - Микола
Бабинюк; - Віктор Чубій;
- Петро Зайцев; - Олександр Гордієнко; - Володимир Дрозд;
- Микола Фошин; - Василь Шинкарук; - Валентин Яницький;
- Володимир Мельник; - Микола Данильчук;
- Олександр Кухарчук; - Віталій Білянський; - Володимир
Гаріян;
- Олег Стрижевський; - Анатолій Ковальчук; - Анатолій Савчук;
- Олег Васюра; - Віталій Кам'янецький; - Володимир Чорномизий;
- Віктор Гусак. - Михайло Войцехівський; - Вадим Харчук.
Для мужніх
смерті немає - їхні зірки сяятимуть вічно у нашій пам'яті,
у наших серцях.
Ми низько вклоняємося перед подвигом загиблих
правоохоронців і щиро прагнемо, щоб список гірких втрат
ніколи більше не поповнювалися, а в очах матерів, дружин
і дітей працівників міліції з'являлися лише сльози радості.
Останнє чергування
Лише 25
літ відрахувала доля Михайлу Кудлі. Цього приємного і доброзичливого
хлопця колеги і друзі поважали за виняткову скромність,
чесність й працьовитість. Недарма кажуть, що Бог забирає
до себе найкращих. Покликав він до себе і Михайла - одного
вечора він не повернувся додому після чергування. Бандитська
рука, озброєна викруткою, зупинила його серце, вмить одягнувше
на зовсім юну дружину чорне вдовине вбрання і зробивши сиріткою
крихітну донечку, яка навіть не встигла запам`ятати обличчя
свого татка. 
Сталося це холодного зимового вечора 11
грудня 1990 року. Як завжди, вранці на службу по охороні
об'єктів заступила група затримання державної служби охорони
Хмельницького міського відділу внутрішніх справ. День промайнув
швидко, без жодної надзвичайної події. Ніщо не пророкувало
біди. Лише у чверть на одиннадцяту годину вечора у книжковому
магазині "Думка", розташованому по вулиці Зарічанській в
обласному центрі, спрацювала сигналізація. Від чергового
пункту централізованої охорони групі затримання надійшла
команда терміново виїхати на місце пригоди. Службовий "УАЗ"
уже за декілька хвилин стояв біля зазначеного магазину.
Та нічого підозрілого тут не виявилося. Працівники міліції
зібралися відїжджати, коли до машини підійшов схвильований
громадянин і повідомив, що у дворі будинку поруч з магазином
злодії намагаються викрасти легкоий автомобіль.
Помітивши міліцейський УАЗ, що наближався,
загрозливо поблискуючи у темряві синім маячком, злочинці
кинулися на втьоки. Двоє з грабіжників розбіглися у різні
боки, тому працівникам ДСО довелося розділитися, аби затримати
утікачів. Міліціонер-водій групи затримання Михайло Кудла
узяв на себе третього зловмисника, який все ще ховався у
чужому автомобілі. Між чоловіками зав`язалася боротьба.
У сутичці злочинець наніс сержанту міліції декілька ударів
викруткою у груди. Лікарі швидкої допомоги, які прибули
на місце трагедії, лише невтішно похитали головою - смерть
наступила миттєво.
У міліцію Михайло потрапив завдяки так
званій "комсомольській путівці", поширеній у ті роки. До
цього він працював водієм на підприємстві електромереж.
За всі роки служби він не отримав жодної догани. Аркуші
його особової справи були списані одними лише подяками за
відмінну службу. На рахунку сержанта міліції Кудли не один
затриманий правопорушник.
Вбивство колеги до глибини душі схвилювало
усіх працівників міліції і по теперішній час у серцях тих,
хто знав цю прекрасну людину, не загоюється болюча рана.
Пам'ять про нього завжди житиме у наших серцях і думках.
Смерть на перехресті
Одним
із перших, хто відкрив чорний список співробітників міліції
незалежної України, які загинули від рук злочинців, став
інспектор ДПС Старокостянтинівського ВДАІ УМВС України в
Хмельницькій області Петро Григорович Зайцев. Трагедія,
яка забрала його життя, сталася теплого серпневого вечора
1991 року на Грицівському перехресті, що розташоване на
межі Старокостянтинівського та Шепетівського районів Хмельницької
області.
Сьогодні про події, які розгорталися тринадцять
років тому на цьому трагічному місці, нагадує лише гранітний
пам'ятник, встановлений зусиллями колег на честь міліціонера-героя,
який ціною власного життя заплатив за безпеку громадян.
Скромний та життєрадісний інспектор державної
автомобільної інспекції УМВС Зайцев, ні на хвилинку не завагавшись,
перекрив шлях небезпечному озброєному злочинцю, який викрав
вантажний автомобіль і намагався на ньому втекти від переслідувачів,
створюючи значну загрозу для всіх учасників дорожнього руху.
Близько півночі до стаціонарного посту
ДАІ, розташованого на згаданому перехресті, під'їхав автомобіль
ГАЗ-53. Побачивши, що працівник міліції перевіряє транспортний
засіб, який їхав попереду, водій вантажівки відреагував
досить неадекватно. Увімкнувши задню передачу, він почав
розвертатися. Помітивши такі підозрілі дії, старший сержант
Зайцев спробував зупинити водія, сигналізуючи йому жезлом
та свистком. Але зловмисник, небезпечно маневруючи автомобілем,
не відреагував на команди працівника міліції. Зрозумівши,
що шляху назад немає, він, стрімко набираючи швидкість,
почав рухатися вперед. Вмить оцінивши небезпеку, яку водій
вантажівки створював своїми діями, міліціонер, не вагаючись,
вибіг попереду машини, намагаючись закрити шлагбаум і все
ж таки зупинити водія-втікача, який перебував у розшуку.
Але злочинець не тільки не зупинився,
а й, засліпивши інспектора яскравим світлом фар, спрямував
вантажівку на працівника міліції.
Тіло сержанта потрапило між коліс. Намагаючись
об'їхати шлагбаум, зловмисник переволік міліціонера, який
зачепився обмундируванням за гаки автомобіля, через дорогу.
Отримані травми не давали жодної надії
на виживання. Петро Григорович помер. Але не померла світла
пам`ять про нього. Біля пам'ятника на перехресті ніколи
не в`януть квіти. Поруч з ним проходять урочисті посвяти
молодих працівників ДАІ та ритуальна зміна добових нарядів.
Безсмертя загиблих потрібно живим
Про те,
що сталося 25 травня 1997 року у місті Кам'янець-Подiльському
Хмельницької області, писали майже всі газети. Про це говорили
на вулицях i вдома. І не дивно, адже подія була досить резонансною
- під час виконання службових обов'язків загинуло два співробітника
відділу по боротьбі з організованою злочинністю Кам'янець-Подільського
міського відділу внутрішніх справ.
... Наприкінці травня 1997 року в одній
з багатоповерхівок по вулиці Сковороди, що у Хмельницькому,
стався вибух. У жодній з сорока квартир будинку не залишилось
цілого скла. На щастя, все трапилося у ранкову пору, тому
з людей ніхто не постраждав. Після проведення оперативно-пошукових
заходів пiдозра у вчиненні теракту впала на мешканців Кам'янця-Подільського,
якi входили до злочинного угруповання і за оперативними
даними мали безпосереднє відношення до низки інших злочинів,
серед яких були і вбивства. Розпочались інтенсивні пошуки
зловмисників.
 Старший
оперуповноважений з особливо важливих справ відділу боротьби
з організованою злочинністю м. Кам'янця-Подільського 35-рiчний
майор міліції Микола Фошин та його 25-річний колега інспектор
з обробки інформації цього ж відділу старший сержант міліції
Володимир Мельник були включені до складу оперативної групи,
яка мала завдання перевірити квартиру по вулиці Привокзальній
у Кам'янці. Саме в ній, за отриманою інформацією, могли
переховуватися злочинці.
Настирний дзвінок хвилин п'ять розтинав
тишу, але двері так ніхто і не відчинив. Чоловіки, ще раз
впевнившись, що господарі відсутні, почали спускалася сходами
вниз. Між третім і четвертим поверхами вони зіткнулися з
двома хлопцями, які піднімалися нагору. Якесь відчуття підказало
працівникам міліції, що варто перевірити документи у молодиків
- надто вже підозріло вони відсахнулися, побачивши людей
у формі. У відповідь на прохання пред'явити документи, що
засвідчують особу, один з молодих людей вмить вихопив пістолет...
 Один
за одним пролунали декілька пострілів. Вузький сходовий
майданчик, відкритий, наче на долоні, не залишив убозівцям
жодного шансу на спасіння. Перша куля влучила у майора міліції
Миколу Фошина, наступні відібрали життя у його молодого
колеги.
Впродовж останніх років було заарештовано
всіх членів згаданого злочинного угруповання. В одній з
їхніх квартир знайшли цілий військовий арсенал зброї - два
автомати, тротилові шашки, вибухові пакети. На початку 1999
року в Ростовi-на-Дону затримали одного з учасників фатальної
перестрілки у Кам'янці - Олександра Алєксєєва. А безпосередній
вбивця мiлiцiонерiв та організатор угруповання Олександр
Кавєрзiн сів на лаву підсудних останнім - у 2001 році.
Хоч винні і покарані, але цим, на жаль,
загиблих не воскресити.
Микола Фошин в органи внутрішніх справ
прийшов у 1989 році після закінчення Мордовського університету.
На Хмельниччину перевівся з Ульянівської області, що у Росії.
Одразу обійняв посаду експерта-криміналіста, згодом - оперуповноваженого
карного розшуку. Майор Фошин легких шляхів по службі не
вибирав. Його робочі будні складалися з копіткої, нерідко
небезпечної праці. Працелюбність, наполегливість, професійний
талант були визначальними рисами характеру Миколи, тому,
напевне, і не шукав він спокійної кабінетної роботи. Так
і опинився на посаді оперуповноваженого УБОЗу.
Незважаючи на постійну зайнятість, Микола
Васильович все ж знаходив вільну хвилину для своїх захоплень
- гри на гітарі та складання віршів, які досить часто ставали
піснями у його ж виконанні.
Та так уже іноді складається, що на долю
найдостойніших представників нашого суспільства випадає
чи не найбільша кількість випробувань. Життя майора міліції
Фошина було не менш трагічним, ніж його смерть. Зовсім недовго
довелося чоловікові порадіти тихому сімейному щастю. Кохана
дружина померла ще зовсім молодою, залишивши на його руках
маленьку донечку Валю. Та горе не зламало Миколу, бо щоразу,
коли він повертався на поріг домівки, його зустрічали великі
доньчині оченята, якій він мусив стати і татом, і мамою.
Валя стала центром і змістом його існування. Відтепер він
жив і працював лише заради своєї крихітки, заради її щасливого
майбутнього.
Та доля чомусь вперто не бажала бути прихильною
до цієї родини. І Валі, яка ледь зуміла змиритись із думкою
про смерть матері, довелося ще раз пройти через страшні
випробування. Куля, випущена злочинцем, забрала її найріднішу
людину, її єдину опору - батька.
Після його загибелі дівчинка залишилася
круглою сиротою. Та вона, напевне, успадкувала батьківський
твердий і цілеспрямований характер, бо не злякалася життевих
негараздів, а натомість вирішила продовжити благородну батьківську
справу. Закінчивши школу, Валентина Фошина стала курсантом
Національної Академії внутрішніх справ. На жаль, цю щасливу
мить, на відміну від своїх однокурсників, дівчина не змогла
розділити з найдорожчими у житті кожного людьми - батьками.
Володимир Мельник незадовго до загибелі
зустрів свою 24-ту весну... У нього були великі плани -
здобути вищу освіту, отримати офіцерські погони, одружитися.
Та не судилося. Він так і не встиг створити власну сім'ю,
думав - ще встигнеться. Але не встиг...
Микола Фошин та Володимир Мельник виконали
свій обов'язок до кінця, заплативши за це життям. І ми не
маємо права забувати про це, бо безсмертя загиблих потрібне,
у першу чергу, нам, живим!
Указом Президента України
Фошин М.В. та Мельник В.В. нагороджені орденами "За мужність"
ІІІ ступеня (посмертно).
Один став на заваді чотирьом
Володимир
Чорномизий своїм мріям стати міліціонером не зрадив: відразу
після шкільного дзвоника подався поступати в школу міліції.
Та не судилося - до прохідного балу не вистачило лише однієї
десятої... Два роки служби в армії не лише загартували хлопця,
а й ще більше переконали у правильності омріяного життєвого
шляху. Хіба це не чоловіча справа - захищати спокій людей,
стояти на варті закону? Повернувшись до рідних Ярмолинець,
заявив батькам, що хоче працювати у міліції, і поїхав до
обласного центру випробувати долю вдруге.
Доля виявилась прихильною до ввічливого
та сором'язливого юнака - міцного ставного хлопця прийняли
на посаду міліціонера у батальйон ППСМ при Хмельницькому
МВ УМВС України в Хмельницькій області. Було це в січні
1999 року. Здавалося, здійснилась давня мрія Володимира
- одягнути міліцейські погони. Та встановлену собі планку
наміченої висоти ще не подолано: аби стати кваліфікованим
працівником, треба здобувати вищу освіту. Зібравши необхідні
документи, за першої ж нагоди вирішив виступати до ВУЗу.
Однак не так сталося, як гадалося...
 Трагедія,
яка вразила все місто, сталася о першій годині ночі 20 грудня
2001 року. Підступна доля підгадала так, що трапилось все
у день професійного свята правоохоронців, 10-ї річниці української
міліції. Володимир, який уже тиждень перебував у відпустці,
разом з двоюрідним братом повертався з прогулянки. Дорогою
вирішили навідатися до знайомого, який працював барменом
в одному з розважальних закладів Хмельницького. Звернувши
на потрібну вулицю, молоді люди ще здалеку помітили, що
біля бару коїться щось незрозуміле. Володимир прискорив
ходу. Біля входу стояв його знайомий і тримався руками за
обличчя. Кілька обурених молодих людей щось з'ясовували,
розмовляючи на підвищених тонах.
Знайомий бармен поскаржився Володимиру,
що цього вечора в їхньому закладі відпочивали четверо молодиків
років 19-20-ти, які зробивши замовлення на значну суму,
відмовились розрахуватися, а натомість побили бармена і
ще одного відвідувача та втекли. Оповідач простягнув руку
в напрямку, в якому пішли хулігани. Вдалині ледь помітно
виднілись чотири силуети, які швидко віддалялись. "Зателефонуйте
на "02" і викличте підмогу!" - на ходу прокричав Володимир.
...Вже через квартал Чорномизий наздогнав
усю четвірку - стала в нагоді добра фізична підготовка.
"Стійте, міліція!" - вигукнув міліціонер. Цього молодики
не чекали. Троє з них кинулись врізнобіч, а один, опинившись
в глухому куті, раптом накинувся на Володимира. Боротьба
була запеклою. Володимиру майже вдалося подолати опір суперника,
але раптом в руці останнього з'явився ніж. Ще мить - і нищівні
удари гострого леза посипалися на правоохоронця. Вже згодом
судмедекспертиз нарахували сім поранень, два з яких - прямо
у серце. Злочинець не залишив Володі жодного шансу - завмерши
на декілька секунд він почав осідати на землю. Брат, який
підоспів саме у цей момент, підхопив міліціонера на руки
і обережно поклав на сніг, по якому відразу розповзлася
величезна кривава пляма.
"Швидка" прибула майже відразу, але лікарі
вже нічим не могли допомогти юнакові - як кажуть у таких
випадках, одержані травми були несумісні з життям. У машині
дорогою до лікарні Володимир помер.
Сумна звістка, передана по міліцейських
радіостанціях, миттєво облетіла всі патрулі. Хлопці, які
служили з Володимиром, ледь стримуючи сльози, обшукували
кожен закуток, всім єством прагнули знайти зловмисників.
Трьох з них затримали наступного дня. Четвертого - безпосереднього
вбивцю - довелося шукати трохи довше. Після встановлення
його особи завдяки відбиткам пальців, знятим з посуду у
барі, з'ясувалося, що він мав чималий злочинний досвід і
у кримінальному світі був відомий під прізвиськом Капітан.
Ровесник вбитого ним міліціонера, цей молодик уже мав три
судимості за вчинення крадіжок та грабежів. Знайшли вбивцю
в іншому місті.
Володимиру було лише 24... Саме таким,
зовсім молодим, з відкритим поглядом та доброзичливою посмішкою,
він і залишиться в нашій пам'яті навіки.
Фатальна вулиця
Для
сім‘ї Харчуків 10 грудня 2005 року був звичайним днем: батько
– на роботі у другу зміну, діти – вчать уроки після школи,
мама – займається хатніми справами. Ніхто уявити не міг,
яке страшне горе уже чатувало навколо їхньої родини.
Закінчуючи зміну на перехресті
вулиць Шешукова та Валі Котика у Шепетівці, інспектор групи
організації дорожнього руху ВДАІ УМВС Вадим Харчук разом
із своїм напарником отримали повідомлення від колег про
те, що у їхньому напрямку на великій швидкості рухається
автомобіль «Ауді-А8», водій якого не зупинився на вимогу
працівників ДАІ.
Вслід за цим на зустрічній
смузі з’явився згаданий транспортний засіб, який мчав із
шаленою швидкістю. Інспектор Харчук спробував зупинити порушника,
але той не зважав на міліціонера. Навіть навпаки, зумисне
вивернувши кермо, він спрямував «Ауді» на правоохоронця.
Підхопивши останнього на капот, проїхав ще декілька метрів.
Вбивцею виявився відомий шепетівський приватний підприємець,
який перебував за кермом у нетверезому стані.
Загибель чоловіка – невиліковна
рана у житті Людмили Михайлівни, того року вони тільки відсвяткували
трояндове весілля – 10 років подружнього життя. Світло радості
та сльози суму в її очах при згадці про перше знайомство
у 1995 році із Вадимом на вечірці у спільних знайомих, на
яку він завітав зовсім випадково. Потім – народження сина
із дочкою, для яких батька не стало у 10 та 8 років.
«Такого чоловіка, як мій,
більше немає, - ділиться спогадами Людмила Харчук. – Він
був лагідним, спокійним, добрим і стриманим. За стільки
років спільного життя у нас не було жодного серйозного конфлікту.
І діти часто плачуть за ним, носять його речі, які для них
до цього часу пахнуть татом. За життя він кожну вільну хвилинку
намагався присвятити нам, а ви ж знаєте, як небагато часу
залишається на відпочинок у міліціонерів.»
Вулиця Шешукова для Вадима
Харчука стала фатальною, бо у 1994 році на цьому ж місці,
під час виконання службових обов`язків, він теж потрапив
під колеса автомобіля, яким керував п`яний водій. Але тоді
Вадим отримав легкі тілесні ушкодження.
Разом із смертю господаря
зруйнувалася й найзаповітніша мрія – жити у новому будинку.
Він, недобудований, височіє через дорогу навпроти теперішнього
помешкання осиротілої сім‘ї, але уже не викликає у Людмили
Михайлівни радощів. Схоже, що разом із чоловіком пішло у
небуття все заплановане, адже залишитись одній із двома
дітьми на руках, одна з яких потребує особливого догляду
(що змусило маму відмовитися від роботи), у наш час просто
страшно. Але Людмила Харчук не втрачає надії і сподівається
на допомогу обласного керівництва в отриманні нової квартири.
Тим більше, що під час останнього візиту на Хмельниччину
Міністр Юрій Луценко запевнив родину загиблого у тому, що
зробить усе можливе для моральної та матеріальної підтримки
вдови, неповнолітніх дітей та батьків Вадима Харчука. Тоді
ж Ю.Луценко вручив матері міліціонера одну з найпочесніших
державних нагород – орден «За мужність», яка, на жаль, знайшла
свого героя посмертно.
Вбивця Вадима Харчука отримав
покарання позбавленням волі на 15 років.
|
